Крізь пекло. Цивільні заручники в окупованому Донбасі

Більше як півтора роки мільйони наших громадян проживають на території "сірої зони", де право як інститут – просто не існує.
В умовах відсутності будь-якого правового захисту від грабунку, побиття, зґвалтування, викрадення та вбивств, вони намагаються адаптуватися до цієї нової реальності на окупованих частинах Луганської та Донецької областей.

Уперше в історії незалежної України такий величезний масив тяжких злочинів звалився на недореформовані органи національного розслідування. Держава не справляється із цією роботою навіть на звільнених територіях.
Тому документування порушень прав людини, власне, як і багато чого іншого в нашій державі, взяло на свої плечі громадянське суспільство.

"Євромайдан SOS" почав відправляти мобільні групи для відстеження ситуції в Криму та на Донбасі на початку березня 2014 року. Тоді ми мали певні ілюзії щодо можливості правового втручання у ситуацію.
Але швидко стало зрозуміло, що "антитерористична операція" є нічим іншим, як боротьбою проти окупаційної війни Росії за прагнення України вийти з орбіти впливу "русского мира".

Терор як спосіб ведення війни

Весною 2014 року озброєні бандити розпочали викрадати та катувати людей для встановлення контролю над регіоном. Звичайних людей із Донбасу.
Активну меншість потрібно було фізично ліквідувати або змусити прибратися геть із регіону, та залякати пасивну більшість.
Першими дзвіночками стали вбивство 22-річного донецького активіста Дмитра Чернявського на мирному мітингу, який проросійські тітушки перетворили у криваве побоїще, та викрадення у Чистий четвер перед Пасхою та катування до смерті горлівського місцевого депутата Володимира Рибака за спробу відновити український прапор на будівлі.

Сп'янілі від безкарності та пасивності місцевої міліції бойовики швидко створили організовану систему "ескадронів смерті".

На сьогодні на підконтрольних військовим диктатурам територіях так званих "республік" діють спеціальні органи, названі на честь сталінських попередників – НКВД, СМЕРШ, МГБ.


Співробітники цих органів невтомно працюють для виявлення та ліквідації людей, які мають "неправильні" погляди, хоча під каток репресій потрапляють усі. Адже у підвалах сидять і бізнесмени середньої руки, і порушники невідомих "законів воєнного часу", і жертви побутових доносів заздрісних сусідів.

Коли людина зі зброєю отримує мандат на вирішення питань власності, свободи та життя іншого, – єдиним обмеженням для неї є дистанція вражаючої дії її автомату.

Тільки за офіційними даними, через полон пройшли 1333 цивільних осіб, 27 журналістів, 38 волонтерів. Досі в застінках знаходяться 131 людина, серед яких цивільні.
Волонтерські ініціативи, які контактують із рідними полонених, стверджують, що реальні цифри більші у геометричній прогресії.

Робота "ескадронів смерті"

"Євромайдан SOS" та інші члени Коаліції "За мир та справедливість на Донбасі" давно не мають доступу до окупованих територій. Але проведене Коаліцією опитування півтори сотні звільнених з полону людей дають можливість уявити, що відбувається у місцях, відомих більше як "підвали". 

Було встановлено 79 таких місць, де утримуються люди. Це адміністративні будівлі, військомати, офісні приміщення, приватні помешкання, готелі та гуртожитки, заклади громадського харчування, промислові підприємства, заводи та фабрики, підвали, гаражі, каналізаційні колодязі, клітки, собачі вольєри. У більшості випадків вони непридатні навіть для короткотривалого утримання людей.

Насправді, будь-яка людина, яка проживає на окупований території, може потрапити до підвалу.
Фотографії, зроблені Коаліцією "За мир та справедливість на Донбасі" під час моніторингових візитів до " підвалів" після звільнення територій 

Причини доволі різноманітні та, щонайгірше, непередбачувані: проукраїнська позиція, належність до іншого, ніж Московський, патріархату, невинне фотографування на телефон "стратегічних об'єктів", як-от стадіон "Донбас Арена" або кав'ярня, підозра у шпигунстві або допомозі ЗСУ, доноси через сімейні сварки, пасивність у допомозі так званим "республікам".
Поширені викрадення із метою викупу – такий собі бізнес на крові. У буквальному сенсі цього слова.

Відродження середньовічної інквізиції

Масштаби катувань та жорстокого поводження із незаконно затриманими цивільними людьми вражають.
Кожен другий опитаний був піданний катуванню та жорстокому поводженню. 12% – жінки.
Для 71% людей заподіяння фізичного та морального болю супроводжувало їх протягом всього період утримання.
Близько 46% людей, які уникли катування, стали безпосередніми свідками того, як катують інших.
Близько 16% опитуваних осіб розказують про позасудові розстріли та забиття до смерті під час катування.

Сексуальне насилля лишається прихованою проблемою. Про ґвалтування жінок у полоні та випадки сексуальної наруги, як-от, зґвалтування овочами, розповідають тільки чоловіки. Самі жінки мовчать.
Лисичанськ

Насправді, це дуже тяжкі свідчення. Із цим знанням та досвідом людям треба якось вчитися жити далі:
"Слышал, как пытали других. Один был прикован наручниками, с завязанными глазами. У меня щелка была приоткрыта, я видел его немного, он был с кастрюлей на голове. По кастрюле били. Он кричал: "Убейте, только не бейте больше".
"... Над ним сильно издевались. На груди вырезали ножом слово "бендера" и зарезали. Он погиб. Он долго лежал, не в морге, около двух недель. И потом его обменяли как 200-го, "Айдару" отдали".
"...Вечером в часов девять их привезли, и до часов четырех я не мог заснуть от их криков. Так кричали, что волосы дыбом становились. Потом слышал, что их достали, притащили ко входу в наш гараж. Слышал, как разговаривали, куда их девать. Сказали, что в расход. Я так понял, что они их тащили, и слышно было, что падают тела".
Близько 63% цивільних осіб проходили через процедуру, яку досить умовно можна назвати "допитом". 
Стисло суть цієї процедури колишні полонені характеризують так: "Да, контакти були. Їх суть полягали в тому, що нас били". Про це говорять 67% людей, яких допитували під час утримання. 
Способи таких "допитів" досить різноманітні: людей б'ють; одягають протигаз та перекривають кисень; прострілюють частини тіла; ріжуть; відрізають вуха, пальці; прив'язують оголені дроти до статевих органів та пускають струм. Вони розказують про те, як їх співкамерників забивали в дерев'яні ящики, ґвалтували, кастрували, позбавляли їжі та води. 

Мало хто зважає на вік, стать, стан здоров'я та інші речі:

"Я просила меня не бить, говорила, что беременна. Они сказали, что "очень хорошо, что укроповский ребёнок умрёт". Нас били всем, чем угодно: и прикладами, и ногами, и бронежилетами, которые нашли у нас. Били по всем частям тела. Об меня тушили бычки.
Мне, потому что я смотрела и кричала, когда избивали других, завязали скотчем глаза. Я на тот момент была на третьем месяце беременности, и в результате избиений у меня началось кровотечение..."

Військове керівництво кремлівських республік залюбки використовує рабську працю незаконно затриманих цивільних осіб. Примусові роботи виконували 58% опитаних. Вони риють окопи, відновлюють будинки, прибирають вулиці, переносять вантажі, розвантажують "російські гумконвої", в яких перевозиться зброя. 

Окремих в'язнів змушують проводили розмінування, есгумації, мити від крові автобуси з тілами, розкопувати та ховати загиблих. Зайве зазначати, що така "робота" завдає сильних моральних страждань утримуваним людям.
Сєвєродонецьк

Відповідальність Росії

Свідчення утримуваних людей дають багато доказів, що Росія здійснює ефективний контроль над незаконними збройними формуваннями. Невипадково у 44% керівну роль у проведенні допитів та організації охорони "підвалів" виконували кадрові військові та "добровольці" Російської Федерації.
Для підтримання належного патріотичного фону в самій Росії полонених змушували обмовляти себе та давати неправдиві свідчення російським журналістам:
"... я должна была дать интервью. Как они выразились, это мой билет на свободу. Они должны сесть со мной, заучить, что я буду говорить. Они мне это все напишут на листочке: "Мы тебе напишем, мы тебе покажем. Ты же понимаешь, как важно, чтобы люди знали правду, какая Украина плохая и какая замечательная Россия, какая замечательная "ДНР".
Кілька опитаних свідчили про перевезення їх для допитів на територію Російської Федерації.
Розказує полонений священник: 
"Когда нас привезли в Перевальское ДК к Козицыну 23 июля 2014года, они меня узнали – видели меня по российскому ТВ, как я на Майдане выступал. Кулек на голову надели, перевязали рот кульком, связали руки с ногами, начали жечь ноги, лупить по ребрам...
Меня так били, что я мочился под себя. И им потом от этого запаха, от этого всего было противно бить, и это было мне помощью. Зажигалкой ноги жгли, электрошокером били, глаза выдавливали, рот раздирали, крест в задний проход заталкивали... Я валялся в углу около суток. Потом нас повезли в Россию".
Чи буде Моторола головою Донецької ОДА

Наразі обмін полоненими призупинився: ходять чутки, що бойовики зажадали тотальної амністії.
Союзники теж наполягають на виконані мінських домовленостей. Тривають складні переговори, просувається концепція надання імунітету для усіх кандидатів на вибори в окупованому Донбасі, і за ними амністія. За таким сценарієм під амністію можуть потрапити і ті, хто вчиняли воєнні злочини.

"Краще мир, ніж війна", – ухиляються єврочиновники від прямої відповіді, чи має Україна амністувати воєнних злочинців. Мовляв, питання амністії є завжди складною дилемою.

Із тим, що мир краще за війну, важко не погодитися.
Але досі уряди демократичних країн справедливо вимагали від України ефективного розслідування та покарання винних у злочинах Євромайдану для утвердження правосуддя. Тепер наша черга повернути цей месидж Європейському Союзу та закликати його слідувати декларованим ним цінностям.
Не може бути миру без справедливості. Ті, хто вчинили воєнні злочини, мають бути покарані. І не має тут ніякої дилеми. Це базовий постулат міжнародного кримінального права.

Україна бореться не тільки за території, але й за людей, які на них проживають. Тож коли ми говоримо про звільнення заручників, ми маємо на увазі не тільки катованих у підвалах цивільних людей. І не тільки більше семи сотень зниклих військових та рідних, які чекають їх повернення додому.
Слов'янськ

Ми говоримо про близько трьох мільйонів людей на окупованих територіях, основне завдання яких наразі – вижити. Про більше двох мільйонів людей, які не можуть повернутися додому. Про жителів близько 200 населених пунктів, які знаходяться на 350-кілометровій лінії розмежування, та періодично потрапляють під обстріли.
".. на кожній зупинці міського транспорту на стовбах були ретранслятори, які весь час по колу голосно транслювали радянські патріотичні пісні, а по суботах – дитячі пісні. Все це впливало негативно на психіку; складалося враження, що ми заблукали і знаходимось в СРСР".
Коли окуповані території повернуться під контроль України, то, окрім відновлення інфраструктури, розірваних родинних зв'язків, понівечених людських доль, знищених дитячих садочків – потрібно буде відновлювати віру людей у справедливість.

Аби усі, хто вчинили ці тяжкі злочини, були покарані.
Воєнні злочини, як відомо, не мають термінів давності.

правозахисник, координатор "Євромайдану SOS",

Читайте также:

Крізь пекло. Цивільні заручники в окупованому Донбасі
1/ 2
Oleh